Ми блудимо мільярдами стежин,
свій слід лишаючи в чужих життях,
Хтось досягає недосяжних величин,
Хтось випадає при великих швидкостях.
Ми всі живем життям звичайним,
І ти також звичайний чоловік,
ти намокаєш під дощем до нитки,
І в пробках зранку, як усі, стоїш.
Але звичайність ця минає,
Коли заходиш в лікарняний коридор,
Коли халат ти білий одягаєш,
На сцені цій ти режисер, а не актор.
Ти той, який веде війну за право жити,
Ти той, у кого бій щодня,
ти той, у кого безнадійних не буває,
І для приречених надія ТИ одна.
Для хворих після тебе - лише Бог,
Для тебе хворі - то твоя родина,
І кожен день, згасає мов сірник,
А за вікном мина остання тепла днина.
О, як багато за сьогодні ти не встиг!
А в коридорах лікарняних знову тиша.
Ти пам’ятаэш погляди усіх,
з ким біль і радість довелося пережити.
Але так хочеться годинник зупинить!
І з щастям залишитись наодинці,
І в очі дочці рідній надивитись,
Почути шепіт трав в сільській глибинці.
Ти згадуєш про копанку та баню,
Як кришталем блищить роса у пору ранню