Ніна Матвієнко - Іще вони сплять у глибинах рожевих утроб…

Іще вони сплять у глибинах рожевих утроб. Іще не колиска, не темне купе, не окоп… Ще в кожнім пульсує тонесенький божий курсор, а доля, пускаючи смугу, вертає хрестом. То бав же, їх, чуєш! Вливай у кістки їхні міць. Ніхто їх не спинить у їхній любові до місць не те щоб надійних – а кровно прирослих до п’ят… І хлопчики йдуть… незворотно на cхід… із рожевих кімнат… Як ріки і трави, як вирване сонце, любіть! Хай буде їм тепло, і щоб не кінчалася мідь… А ті, що спіткнулись, нехай же, загоївши страх, прокинуться в інших віках, у наступних жінках. Cтоять обереги, навколішки, давлять стерню. Повільно спадають зірки на діряву броню…