“Живцем поховані“ (1898), І. Нечуй-Левицький, Слухаємо українське

Іван Нечуй-Левицький розповідав, що вирішив стати письменником, коли один із професорів-українофобів Київської духовної академії, де він навчався, сказав на лекції, що “в інтересах держави добре було б спалити українську літературу”. Писав нишком від своїх товаришів-студентів, з якими жив на одній квартирі і від батьків.. А псевдонімом обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя». «Українська жизнь, - писав Нечуй-Левицький, - то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Панас Мирний писав: «Слава великому артисті рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий і великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце».
Back to Top