Із-за обрію над полем сонце випливало,
А на полі спозаранку мати жито жала.
Та й звернулася до сонця, та його питала
Про єдиного синочка, що з війни чекала:
“Ой ти сонечко ласкаве, ти нас зігріваєш
І з гори ти нашу грішну землю оглядаєш,
Усе бачиш, усе чуєш, все на світі знаєш...
Де синочок мій єдиний, чи мені підкажеш?“
А на полі біля жінки той сусідка була,
Як зверталася до сонця взяла i почула.
Так спитала: “Що ти кажеш, чи може забула,
Що пройшло уже пять років, як війна минула
Як живий був твій синочок, чи б не повернувся?
Чи, гадаєш ти, до дому стежки він забувся?
Чи, ти думаєш, саму б тебе він полишив?
Певно, десь у бурян вiн голову схилив.
Також поруч жито жав чоловк сусідки,
Та дуже йому жаль стало тої жінки.
Вiн промовив до дружини: “Облиш бідну мати,
Бо від горя може легко розуму не стати“.
“Зовсім я не божевльна, - мати їм сказала, -
Нащо кажете, що вмер - він хіба ж я не знала?
Через те, що він не пору