Коник-стрибунець. Л. І. Глібов

У степу, в траві пахучій, Коник, вдатний молодець, І веселий, і співучий, І проворний стрибунець, Чи в пшениченьку, чи в жито, Досхочу розкошував І цілісінькеє літо, Не вгаваючи, співав; Розгулявся на всі боки, Все байдуже, все дарма... Коли гульк – аж в степ широкий Суне злючая зима. Коник плаче, серце мліє; Кинувсь він до Мурав’я; «Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш – в лісі ворон кряче, Вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь, земляче, Як се лихо перебуть!» «Опізнився, небораче, – Одказав земляк йому, – Хто кохав життя ледаче, Непереливки тому. – Як же в світі не радіти? Все кругом тебе цвіте, – Каже коник, – пташки, квіти, Любе літечко на те; Скочиш на траву шовкову – Все співав би та співав…» На таку веселу мову Муравей йому сказав: – Проспівав ти літо боже, – Вдача вже твоя така, – А тепер танцюй, небоже, На морозі гопака!»